15 лютого — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав
За тридев’ять земель від рідної землі змушені були воювати десятки тисяч українців, проливаючи кров за примарні ідеї російсько-радянської імперії. Скільки їх там загинуло і сьогодні достеменно невідомо.
Найкривавіше століття — двадцяте
Вчені Гарвардського університету дійшли висновку, що найкривавішим століттям в історії людства було двадцяте: у війнах і військових конфліктах загинули сотні мільйонів людей. У багатьох з них, зокрема і тих, що спалахували за тисячі кілометрів від України, брали участь наші співвітчизники.
— Солдати й офіцери радянської армії, серед яких левову частку становили українці, воювали на теренах майже 40 країн, — розповідає учасник бойових дій в Анголі, Афганістані, генерал-лейтенант у відставці, Герой України Григорій Омельченко. — Правда, тоді це називалося «наданням допомоги поневоленим імперіалізмом народам» чи «виконанням інтернаціонального обов’язку». Корея, В’єтнам, Лаос, Камбоджа, Індія, Бангладеш, Єгипет, Сирія, Лівія, Ірак, Північний і Південний Ємен, Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Алжир, Сомалі, Зімбабве, Руанда, Чад, Гвінея-Бісау, Куба, Нікарагуа, Чилі, Перу — цей перелік можна продовжувати і продовжувати. За неповними даними, в цих війнах брали участь понад 300 тисяч українців. У їхніх особових справах ніяких записів про проходження там служби не робили. Така конспірація пояснювалася міркуваннями таємності перебування цих людей в «гарячих точках».
На закиди Заходу, що радянський союз втручається у справи інших країн, відправляючи туди своїх військовиків, москва відповідала, що «їх там нєт». Ну, а хіба протягом 10 років вона не заперечувала подібним чином присутність своїх армійських підрозділів на Луганщині й Донеччині?
Ми й сьогодні не знаємо скільки у військових конфліктах на чужині загинуло українців. Натомість нам відомі прізвища деяких з них. Наприклад, полковник М. Кутинцев під час арабо-ізраїльського конфлікту командував зенітно-ракетним полком. На боці арабів і протистоячи «Міражам» і «Фантомам» Ізраїлю. Як військові радники побували на Близькому Сході і майори М. Крутько, О. Олійник, Є. Щепелєв, Ю. Руденко та десятки інших радянських офіцерів-українців.
Восени 1962 року, коли срср розпочав операцію «Анадир», розмістивши на Кубі ракети з ядерними боєголовками, здатними досягати території США, світ опинився на грані війни. Про це ми дізналися через багато років. А ось капітан Є. Євдокимов, капітан-лейтенант В. Незнамов, рядові В. Лисянський, В. Верещак були безпосередніми її учасниками. Загалом практично неможливо перерахувати всіх українців, які заради примхливих забаганок компартійних вождів, що сиділи в москві, брали участь у бойових діях на теренах інших країн.
«Хочеться скуштувати домашнього борщу…»
Найбільше українців побувало на так званій афганській війні.
За радянських часів московські пропагандисти розповідали зі шпальт газет і телеекранів про те, що «радянські солдати в Афганістані висаджують дерева і будують школи», «допомагають братньому афганському народу в побудові соціалізму», а «кожен рядок їхніх листів пронизаний високим почуттям патріотизму і вони масово поповнюють ряди рідної комуністичної партії».
Я належу до покоління, яке добре пам’ятає грудень 1979 року, коли перші підрозділи радянської армії увійшли до цієї країни. Багато моїх друзів і знайомих проходили там службу. І знаю, що вони не дерева саджали, а воювали з «ворогами квітневої революції», тобто з пересічними афганцями, які не побажали жити в «соціалістично-комуністичному раю», куди їх тягнула москва. Чи вступали звичайні солдати масово до лав кпрс? Ні. І про це мені казали не лише пересічні солдати й офіцери 40-ї армії, яка там виконувала так званий інтернаціональний обов’язок.
— Такі випадки дійсно були, але дуже рідко, — розповідав нині покійний генерал-лейтенант Михайло Ткач — командувач 40-ї. — Хлопців цікавили не комуністичні ідеї, а те, як повернутись додому живими і неушкодженими.
А хіба сьогоднішні московські шарпозвони-агітатори не стверджують, що кацапня «наводить в Україні конституційний лад, повалений хунтою у 2014 році», «допомагає українцям відчути впевненість у завтрашньому дні»? Покидьки-мерзотники «забувають» лише додати, що роблять вони все це за допомогою «Іскандерів», «Калібрів», С-300, руйнуючи житлові будинки, дитсадки, школи і лікарні. Що ж, дивуватись не варто: приклад «гарних» наставників наслідують.
Якось мені трапилася нагода ознайомитись зі змістом десятків листів, які писали подільські й поліські хлопці своїм родичам із далекого Афганістану. Кожен їхній рядок пронизаний не ура-патріотизмом, а спогадами про до армійське життя, тугою за рідною домівкою. Наприклад, молодший сержант Артур Мосур у листі до матері зізнавався, що його найзаповітніша мрія — «скуштувати домашнього борщу»…
Час й за свою землю повоювати…
Чимало «афганців» з перших днів антитерористичної операції взялися за зброю. Олег Міхнюк був одним із них. До цього він понад 20 років опікувався питаннями захисту ветеранів та інвалідів війни, членів сімей загиблих учасників бойових дій, був одним з ініціаторів створення Української Спілки ветеранів Афганістану.
Загострене почуття справедливості «привело» Олега Міхнюка на Майдан Незалежності у грудні 2013 року. Зі створенням Самооборони Майдану був обраний сотником 8-ї «афганської» сотні. За спогадами учасників Революції Гідності, саме йому належала ідея підпалити шини на вулиці Грушевського, щоб завадити «Беркуту» стріляти в учасників протесту.
З початком антитерористичної операції на Сході України Олег Міхнюк не зміг залишатися осторонь захисту цілісності країни. Маючи великий бойовий досвід, багато зусиль доклав до організації, підготовки та навчання добровольців. А з липня 2014 року і сам став учасником бойових дій — командиром 8-ї сотні 24-го добровольчого батальйону територіальної оборони «Айдар».
У серпні батальйон вів бої з терористами за контроль над дорогою Луганськ — Краснодон, якою з росії постачалася бойовикам зброя. Він до останнього подиху командував своєю сотнею, намагаючись зберегти життя бійців. Своє ж зберегти не зміг. В Олега Івановича залишилися дружина та четверо дітей. Указом Президента України йому присвоєно звання Героя України. Посмертно. В АТО було багато таких як Олег Міхнюк. Досвід, здобутий на чужих війнах, вони застосовували вже на своїй війні, захищаючи рідну землю від різних поганців.
«Ми були солдатами…»
Ставлення українського суспільства до тих, хто виконував «інтернаціональний обов’язок» за тисячі кілометрів від рідної землі, різниться. Дехто, наприклад, вважає їх звичайними окупантами. Тема надто делікатна і тому ні спростовуватиму цю точку зору, ні підтримуватиму. Наведу лише думку офіцера, який воював у Афганістані:
— Знаю, що 90 відсотків особового складу мого полку, а це понад тисячу чоловік, не бажали їхати на ту війну. Зокрема й офіцери. Було серед нас чоловік 20, які самі написали рапорти з проханням відправити їх на допомогу «братському афганському народу». Але за якихось 2-3 місяці проклинали той день, коли це зробили. Але ми були солдатами і виконували накази. А ось з тих, хто нас відправив туди вмирати, не завадило б спитати. Але з кого питати, якщо всі ті «кремлівські мудреці» давно відійшли в потойбічний світ.
Мене дивувало, як в росії з приходом до влади путіна почали вихваляти афганську місію радянської армії, а вождів срср називати мудрими і далекоглядними державниками. Тепер уже не дивуюсь: на троні у кремлі сидить такий же «державник». Уся його челядь теж «державники». Війна московітів в Україні закінчиться так само, як і війна радянського союзу в Афганістані. Ганебно.
Матеріал взято із сайту АрміяInform
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
